Двері тихесенько, з ледь вловимим скрипом зачинилися,
тільки луна зрадницьки оповістила весь безлюдний храм про те, що двері сповідальні
зрушили з місця… Тут, у прохолодному куточку, оповитий запахом ялинкової хвої
та ледь вловимими пахощами з кадила, на дбайливо простелених обрусах стоїть дарохранительниця
– маленька скринька з отвором для ключа. Ніби людське серце, до якого не кожен
може знайти потрібного ключика.
І почалася моя сповідь. Краще було б сказати, що
почалися мої претензії та бунт. Здавалося, що усією своєю емоційною поставою я провокував
священика розлютитися на мене та видати анатему на мою душу. Але він мовчав. Коли
все обурення зійшло з моїх уст, нарешті я почув його голос: "Скажи, синку,
то навіщо ти прийшов до Христа?" – "Я? До Христа? Отче, Ви помиляєтесь.
Христа немає. Я довго на Нього чекав. Де Він?"
"Де Він? Гаразд. Я розповім тобі історію свого
покликання. Мої батьки побралися 1913 року в Санкт-Петербурзі. Родина була досить
інтелігентна, та й не бідна: батько працював головним інженером на залізниці царської
Росії, а мати була вчителькою. 1915 року народився мій старший брат Сергій, я ж
мав з’явитися на світ у березні 1917-го. Так от. Того руйнівного року батько посадовив
на поїзд свого старшого сина Сергія та мамусю зі мною у лоні – відпочити в Прибалтиці.
Сам же мав долучитися до нас на Різдво. Поїзд зрушив з місця, аби ніколи не повернутися…
Революція зненацька заскочила нас у Ризі. Молода вагітна жінка залишилася відірваною
від чоловіка, близьких людей. Кому скажи! Настало Різдво, а батько так і не приїхав,
настав березень – народився я, а від батька жодної звістки. Минали роки, ми з братом
росли, матуся важко працювала, щоб нас утримати, але й це не головне. Головне інше:
я завжди знав про те, що маю Батька! Ми з братом ніколи не почувалися сиротами,
бо у нашу свідомість, в наші хлоп’ячі серця мати змогла вложити усвідомлення живої
батьківської присутності. Різдво посеред "пітьми" за комуністичних часів
ми святкували завжди. Це була наша сімейна "тайна", як таїнство. Мама
десь роздобувала льодяники для нас, пекла тістечка, ми запалювали свічки і втрьох
стояли навколо столу, на якому було не три, а чотири прибори – один належав невидимому
батькові. І мама тремтячим голосом проголошувала: "Ваш батько благословляє
цей стіл та цілує тебе, Сергійко, і тебе, Ігорю, з любов’ю…" Її ніжні руки
по черзі торкалися наших голів, обіймали та, разом із поцілунком, зрошували жіночими
тихими слізьми – вони так пекли мені тім’ячко, прошиваючи серце… А на день народження
ми завжди "отримували" від батька подарунок. Такий, як мама гадала, що
він подарував би – особливий.
Минули роки. Із наближенням Різдва ми завжди чекали
на те, що батько з плоті та крові постане перед нами. Мати не виходила заміж – і
не тому, як то кажуть, "заради дітей". Вона казала: "У нас повна
сім’я. Батько – є". Але чуда не сталося. Одного разу, вже підлітком, я так
само як і ти, синку, закинув з гнівом матері: "Батько? Ти помиляєшся. Де він?
У мене батька нема, я його не бачив!" Вона нічого не сказала мені у відповідь.
Тільки підійшла і обхопивши, як в дитинстві, мою голову, поцілувала у тім’ячко…
Відійшовши на декілька кроків, вже на порозі вона зненацька обернулася до мене і
спокійно промовила: "Якщо ти існуєш зі своїм братом, то це логічно – Батько
є". І тихесенько, з ледь вловимим скрипом зачинила за собою двері…
Дивись, як просто: я так і не дочекався свого батька
у плоті, але впевнений, що він є. І тут, у храмі, Божа присутність нагадує мені
живого батька, на якого я так довго чекав. І любові до нього та віри в його існування
всією своєю поставою навчила мене мама…"
Болеслава СНІЖНА
"КВ" в електронному форматі
І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6
При передрукуванні
обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар