Минуле допомагає нам краще зрозуміти сучасність. Це твердження
справедливе не лише стосовно історії, а й стосовно духовного життя. Як
повноводна ріка бере початок з невеличкого джерела, так само й історія
більшості чернечих орденів починається не з гучних перемог, а з тиші серця,
зверненого до Бога. Так було і з Орденом Проповідників, що його заснував святий
Домінік.
Вирушаючи до Тулузи, я поставила перед собою просту мету:
роздумуючи над духовними джерелами нашого Ордену, спробувати зрозуміти, у чому
ж полягає ключова таємниця домініканського покликання – таємниця, яка й
сьогодні приваблює багатьох до Ордену, чия історія налічує майже вісімсот
років.
Сучасного паломника в Тулузі зустрічають затишні вулиці з
червоно-рожевої цегли, старовинні храми й доброзичливі усмішки містян. Проте за
часів святого Домініка, тобто на початку ХІІІ століття, картина не була такою
ідеалістичною. Тулуза, як і майже весь південь Франції, була охоплена
альбігойською єрессю – понурою доктриною, яка стверджувала, що матеріальний
світ створений не Богом, а злим антибогом. Намагання папських легатів повернути
єретиків у лоно Церкви не увінчалися успіхом. Це все бачив Домінік, який
супроводжував єпископа Дієго де Асеведо в його дипломатичній місії дорогою в
Данію. Тоді, провівши в Тулузі лише одну ніч та навернувши на католицьку віру єретика
– господаря заїжджого двору, де вони зупинилися, Домінік уперше замислився над
створенням Ордену задля захисту Церкви через проповідування. Після завершення
дипломатичної місії він повернувся в цей регіон, щоби, точнісінько як перші
апостоли, мандрувати від міста до міста й проповідувати Істину, наслідуючи
ідеали євангельського життя.
Дім Сельяна
На жаль, зараз важко сказати, де стояв той заїзд, у якому
Домінік відчув своє покликання до проповіді. Але зберігся дім, де він жив після
повернення з Тулузи і який став першим домом спільноти братів-домініканців. Цей
невеличкий будиночок із червоної цегли 1215 року подарував Домінікові заможний городянин
Петро (Пейре) Сельян, один із послідовників, який згодом став засновником та
пріором Ліможського монастиря. Домінік, Пейре Сельян і брат Тома, про якого
відомо, що він був "чоловік обдарований багатьма благодатями й даром
проповідування", створили першу спільноту майбутнього Ордену Проповідників.
Мине зовсім мало часу, і новий орден словом та молитвою завоює тисячі сердець, пошириться
всією Європою та далеко за її межі. Але тоді нічого цього ще не було – лише
маленька група однодумців, які прагнули цілковито присвятити себе проповіді й
наверненню душ. Таким був початок. Зараз у домі Сельяна розміщений невеличкий
музей. "Серце" музею – кімната, у якій жив святий Домінік і де тепер
споруджено каплицю. Кімната, позначена духом добровільно прийнятої євангельської
бідності, дарує нам скарби набагато більші, ніж матеріальний добробут, – скарб
свободи дітей Божих. Ця свобода, пов’язана з добровільною бідністю та безмежною
довірою до Бога, яка з бідності випливає, є невід’ємною рисою домініканського
покликання. Вона завжди допомагала послідовникам святого Домініка зберігати
надію та радість за будь-яких обставин.
В одній із кімнат дому Сельяна зібрано речі, що належали
Анрі Домініку Лакордеру – домініканцю, який присвятив своє життя відновленню
Ордену проповідників у Франції після Французької революції. Ім’я Анрі Лакордера
відоме й у нас, оскільки написане ним "Життя святого Домініка", яке переклали
домініканські терціарки зі спільноти Анни Абрикосової, тривалий час залишалося
єдиним російськомовним джерелом інформації про Домініка та перших домініканців.
Чи міг Лакордер, який ніколи не був ані в Росії, ані в Україні, навіть подумати,
що завдяки своїй книжці він стане апостолом для далеких йому народів,
пробуджуючи покликання у численних душах? Міркування про це спонукали мене
замислитися про силу Слова як про ще одну важливу складову домініканського
покликання. Проповідник ніколи не відходить – він перебуває у Слові. Перед
Словом нерідко виявляється безсилою навіть зброя, оскільки силою зброї можливо
здобути перемогу лише на деякий час, тоді як Слово спроможне покорити назавжди.
Монастир Жакобен
.jpg)
Але повернімося до перших братів святого Домініка. Після
затвердження Ордена проповідників 1216 р. єпископ Тулузи Фульк передав їм храм св. Романа,
поряд із яким уже під кінець серпня того самого року постав невеличкий монастир
(на жаль, до наших часів не зберігся). Кількість братів зростала, і за деякий
час знадобилося нове, просторіше помешкання. 1230 року в центрі Тулузи
розпочато будівництво монастирського комплексу, відомого як монастир якобітів
(Жакобен) – так у Франції називали домініканців, оскільки перша спільнота
Ордену в Парижі виникла при храмі св. Якова. Брати переїхали в цей
монастир 1232 р. Жакобен приваблює до себе багато паломників не лише своїм
історичним значенням та прекрасною готичною архітектурою, а насамперед тим, що у
храмі монастиря перебувають мощі св. Томи Аквінського, які зберігаються
тут із 1369 р. За часів Великої французької революції мощі було перенесено до
базиліки Сен-Сернен, щоб урятувати їх від знищення. Домініканців було вигнано,
а будинок монастиря перероблено на казарму. У середині 1950-х рр. монастир відреставрували
і зробили в ньому музей. Мощі св. Томи повернулися туди лише 1974 р., і
тепер перед ними щороку 28 січня, у день спомину святого, відбувається урочиста
Меса.
У внутрішньому подвір’ї монастиря я подумки проспівала Salve Regina. Скільки разів ця молитва
лунала в цих стінах! Минули століття від часу заснування Ордену Проповідників,
а молитва продовжує об’єднувати нас – тих, хто жив у різних епохах, хто розкиданий
по всьому світі, розмовляє різними мовами – в одну духовну родину. І тут, у
Жакобені, я відчула себе також удома, як і в нашій парафії, яку провадять домініканці
в Ялті, або в Києві. Єдність домініканської родини – як конкретної спільноти,
так і всього Ордену, об’єднаного в просторі та часі з моменту заснування й до
наших днів, – ось іще одна таємниця домініканського покликання. Час і відстань
нічого не значать: у нас залишилася та ж сама Молитва, той самий Дух, те саме
Слово; і святий Домінік так само заступається за нас перед Богом, як обіцяв
першим братам. Imple, Pater…
Сучасна Тулуза
Сучасні домініканці Тулузи продовжують справу своїх великих
попередників. Збудований у 1950-х рр., монастир стоїть в одному з сучасних
районів міста і є одним із центрів домініканської духовності на півдні Франції.
Дивовижне Провидіння Боже: не знаючи про те, коли розпочинається Меса в цьому
монастирі, я приїхала туди за десять хвилин до її початку! Багато маленьких
мерехтливих віконець-вітражів створювали враження, нібито Богослужіння
відбувається не в храмі, а в центрі мегаполісу. І в цьому міститься глибокий
символ, який відкриває ще одну рису домініканської духовності: бути світлом у
серці світу. Не втікати від світу, а нести йому світло Істини та Любові.
Любов до Бога і людей – можливо, власне вона є ключем до
розуміння домініканського покликання, тією таємницею самого Домініка, яка надихала
і його самого, і його послідовників, не зважаючи на небезпеку нерозуміння, а
нерідко й відкритої ворожості, свідчити про Істину та іноді навіть за ціну
власного життя навертати загублених на шлях до життя вічного. Істина несе
спасіння, а Любов наділяє проповідника мудрістю та сміливістю. І саме в Любові
решта аспектів домініканського покликання набувають єдності, повноти й досконалості
та залишаються актуальними й досі.
Юлія КАРЛОВА
ФОТО:
Внутрішнє подвіря монастиря Жакобен у Тулузі
"КВ"
в електронному форматі
Приклади
випусків за 2011 р. - тут files.mail.ru/8PPUP6
І
півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6
При
передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на
http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/
Немає коментарів:
Дописати коментар