ФІЛОСОФСЬКА ОСНОВА ЛІТУРГІЇ

Із роздумів про літургійну реформу

Обряди не є відгороджені один від одного непохитною стіною. Між ними відбувається обмін, взаємне збагачення. Найяскравіший приклад цього – Візантія та Рим, два великі центри обрядового розвитку. Більшість східних обрядів у своїй теперішній формі несуть на собі відбиток візантійського впливу. Рим же, своєю чергою, чимдалі більше об’єднував різні обряди Заходу в спільний католицький римський обряд. Значна частина слов’янського світу отримала особливу форму богослужіння від Візантії, а Рим уплинув на Літургію німецьких і романських народів, а також деяких слов’ян.

У першому тисячолітті між Сходом і Заходом існував літургійний обмін. Зрозуміло, що згодом обряди закріпилися в остаточних формах, і взаємне збагачення стало майже неможливим. Важливо, що великі обрядові форми охоплюють безліч культур. Вони створюють спільність між культурами і мовами. Вони вільні від влади будь-якої людини, місцевої спільноти або регіональної Церкви. За своєю сутністю вони позбавлені спонтанності, мимовільності. У цих обрядах я відчуваю порух того, що не є створене мною, відчуваю, що долучаюся до чогось, що перевищує мене, до чогось, що походить із Божественного Одкровення. Ось чому християнський Схід називає Богослужіння "Божественною Літургією", виражаючи тим самим його незалежність від впливу з боку людей.

Захід, навпаки, дедалі сильніше відчував історичний елемент; саме тому Юнґман спробував підвести підсумок західним пошукуванням, зауваживши: "Літургія є такою, якою вона стала". Він хотів показати, що процес триває: відбувається органічне зростання, а не творчість, що її навмисно скеровують у певному напрямку. Літургію, отже, можна порівняти не з фабричною машиною, а з рослиною, організмом, що зростає, чий майбутній розвиток визначається законами його будови.

Але, звичайно, на Заході був і ще один важливий чинник. Завдяки Петровій владі, понтифіки все більш відкрито брали на себе відповідальність за літургійні правила, створюючи, таким чином, певні інституції, що стежили за формуванням Літургії. Що активніше проявлявся примат Папи, то частіше виникали питання про межі й рамки цієї влади, а відповідей на них так і не було. Після Другого Ватиканського Собору виникло враження, буцімто Понтифік може робити в літургійній сфері все, що заманеться, особливо якщо діє згідно зі вказівками вселенського собору. Як наслідок, із західної суспільної свідомості зникла думка про богоданість Літургії, про той факт, що з нею не можна вчиняти щось на власний розсуд.

Власне кажучи, Перший Ватиканський Собор назвав Папу аж ніяк не абсолютним монархом. Навпаки, він представив його як гаранта послуху Слову Одкровення. Влада Папи зв’язана традицією віри – це також стосується і Літургії. Вона, Літургія, не "створена" римською владою. Навіть Папа може бути лише покірним слугою її законного розвитку, захисником її незмінної цілісності та ідентичності. Тут знов, як і в питанні про ікони та священну музику, ми бачимо, як розходяться стежки Заходу і Сходу. І тут знов правдиво те, що особливий шлях Заходу, де є місце свободі та історичному розвитку, не може бути оголошений абсолютно неправильним. Адже влада Папи не безмежна: вона підпорядкована Священному Переданню. Ба більше: аж ніяк не можна поєднати із суттю віри і Літургії жодну загальну "свободу творчості", яка ризикує деградувати аж до якихось спонтанних імпровізацій. Велич Літургії залежить – нам доведеться часто це повторювати – від її немимовільності, неспонтанності.

Запитаємо ще раз: що означає "обряд" у контексті християнської Літургії? Відповідь така: обряд – це конкретна форма прояву церковності, а також ідентичності Церкви як історично трансцендентної спільноти, що постала для літургійної молитви й дії. Обряд конкретизує зв’язок Літургії з тим живим організмом, яким є Церква, а її, своєю чергою, характеризує відданість формі віри, що розвинулася в рамках апостольської традиції. Цей зв’язок з організмом Церкви дозволяє зберігати різні види Літургії і допускає живий розвиток, але так само виключає спонтанну імпровізацію. Це стосується людини і спільноти, ієрархів і мирян. Божественна Літургія, як про неї кажуть на Сході, сформувалася завдяки історичному характеру божественної дії так само, як Святе Письмо – за допомогою людей і їхніх здібностей. Але вона є проявом біблійної спадщини, вона виходить за межі окремих обрядів, і тому у своїй фундаментальній формі певною мірою є владою віри Церкви. Владу Літургії цілком можна порівняти з найбільшими символами віри ранньої Церкви. Подібно до них, вона розвивалася під дією Святого Духа (пор. Йн 16, 13).

Бенедикт XVI (Йозеф Рацінгер), із книги "Дух Літургії"

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/