ПРО МІЖРЕЛІГІЙНИЙ ДІАЛОГ

Чи маємо ми припинити місійну діяльність? Або замінити її діалогом, де не будемо говорити про істину, але будемо допомагати одне одному бути кращими християнами, юдеями, мусульманами, індусами чи буддистами? Моя відповідь: ні.

Розпочавшись у ХІХ столітті, екуменічний рух дістав початковий поштовх від місійного досвіду протестантських Церков. Розуміючи, що поділ усередині самого протестантизму став серйозною перешкодою у їхньому проповідуванні язичникам, вони прийшли до бачення церковної єдності як sine qua non (необхідної умови) для місій. Згодом імпульс екуменічного руху поширився на все християнство. Першою приєдналась до нього Православна церква, хоча, на початку, її участь була ретельно обмеженою. Перша офіційна католицька пропозиція надійшла від окремих груп у тих країнах, що особливо потерпали від поділу церков. Така ситуація тривала аж до ІІ Ватиканського Собору, котрий відкрив двері Церкви назустріч всім християнам для спільного пошуку єдності.

Згодом християни почали усвідомлювати, що необхідно також зважати на відмінні цінності інших релігій, та почали запитувати себе: чи можливо, щоб теїстична чи інкарнаційна модель дали більше, ніж просто містику чи прагматизм? Чи мають вони право просто руйнувати світ інших релігій?

Щиро кажучи, кожен, хто битиметься об заклад, що міжрелігійний діалог провадить до уніфікації релігій, зазнаватиме розчарування.

Представники різних релігій можуть розраховувати одне на одного лише в більш глибокому зануренні в істину, а не в передаванні її. Скептицизм не об’єднує. Так само, як і  чистий прагматизм. Адже вони відкриті лише для ідеології, яка втручається з висхідною самовпевненістю. Відмова від істини та засудження не веде до утвердження гідності людини, але виставляє її на розправу утилітаризму, позбавляючи власної величі. До спасіння, однак, провадить щирий погляд у бік вірувань інших, що супроводжується відкритістю до пошуку істини, – істини про мене, яка може виправити мене та провадити далі. До спасіння провадить бажання подивитися навколо себе, щоби знайти приховану глибшу реальність. Я маю прагнути серйозної праці над своїми словами, котрими хочу відкривати істину іншим, краще пізнавати мою віру через зрозуміння вірувань інших і, таким чином, дозволити провадити себе дорогою Того, Хто є більшим за мене. Адже з певністю можна сказати, що я ніколи не зможу привласнити повноту істини про Бога, тому назавжди залишусь учнем перед Ним та прочанином, шлях якого до Нього ніколи не закінчиться.

Карл Барт розрізняє в християнстві релігію та віру. Без релігії віра не може існувати. Релігія є частиною віри. Згідно зі своєю природою, християнство має існувати як релігія. Вона може і повинна провадити людину до істини, але вона також може і закрити її для людини. Старозавітна критика релігії і сьогодні аж ніяк не є зайвою. Можливо, для нас стало відносно легше критикувати чужі релігії, але при цьому ми маємо бути готові приймати критику своєї релігії та власної поведінки.

[Але] Барт мав рацію в тому, що навіть християнство може захворіти та перетворитися на марновірство. Він стверджував, що конкретна релігія, у якій християни переживають свою віру, має неустанно очищуватись істиною. Ця істина являє себе у вірі та водночас невпинно відкриває свою таємницю та свою безкінечність у діалозі.

Чи маємо ми припиняти місійну діяльність? Або замінити її діалогом, де не будемо говорити про істину, але будемо допомагати одне одному бути кращими християнами, юдеями, мусульманами, індусами чи буддистами? Моя відповідь: ні. Для цього може існувати інша форма довершення браку віри. Прикриваючись словами про розвиток того кращого, що є в інших, ми неминуче зазнаємо невдачі у серйозному сприйнятті себе та інших і, врешті-решт, відмовимося від пошуку істини. Думаю, відповіддю на це є така місійна діяльність та діалог, які вже не будуть антитезою, але переплітатимуться між собою. Діалог не є непродуманим спілкуванням, натомість він спрямований на відкриття істини та переконання. Протилежне не має сенсу. Майбутні місіонери більше не можуть припускати заздалегідь, що промовлятимуть до когось, хто ще досі позбавлений будь-якого знання про Бога, у Якого він мав би вірити. Такі ситуації насправді трапляються, і, можливо, їхня частотність буде зростати у світі, який у багатьох місцях стає атеїстичним. Але серед представників кожної релігії можна зустріти людей, які через свою релігію чують голос Бога та намагаються жити відповідно до нього. Тому проповідь має стати подією діалогу. Ми не говоримо іншим щось абсолютно невідоме для них, а відкриваємо більшу глибину того, чого вони вже торкнулись у своїй вірі. І навпаки,  проповідник не тільки дає, а й також отримує. Міжрелігійний діалог має все більше й більше ставати послухом Богові, Який дає нам єдність серед усіх наших поділів та суперечок.

Бенедикт XVI (Йозеф Рацінгер)

(Уривок зі статті в журналі Communio, № 25, весна 1998 р. Скорочений переклад "КВ")

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/