ЦЕРКВА, ЯКА НАРОДЖУЄТЬСЯ

 15 червня 2012 року святкував 30-річчя священицьких свячень о.Петро КЕРНІЦЬКИЙ – душпастир греко-католиків Мелітополя та багатьох куточків Запорізької області. Прибувши на Різдво 2011 року на Схід України, о.Петро відразу розпочав душпастирську діяльність серед вірних, особливі зусилля скерувавши на тих, хто досі взагалі не знав душпастирської опіки.

Про особливості євангелізації Сходу України ходить багато легенд та чуток. Але поширюють їх здебільшого ті, які так і не насмілилися пізнати нашу державу вповні, не прийшли в край, де так чекають на сучасних апостолів, попри всі складності сучасного життя. А ті, хто відкрив для себе Схід, отримали більше, ніж очікували: людську щирість та щедрість, приязну відкритість на свіжий вітер Євангелія, широкі усмішки й захоплені погляди. Звісно, не бракує і труднощів – але подолання їх також є частиною священицького покликання, яке часом мусить пройти багато випробувань на "новій" території. Як це все втілюється на практиці, отця-ювіляра Петра Керніцького розпитала Тетяна ОКРУЖНА.

Отче, коли і як Ви відчули покликання бути священиком?

Я народився на сучасній території Словаччини в звичайній селянській сім’ї. Моє дитинство припало на той час, коли греко-католицьких священиків у нашій країні не було. Подібно як і в Радянській Україні, у тодішній Чехословаччині Греко-Католицька Церква теж була ліквідована комуністичним режимом. Вірники мусили ходити або до православної церкви, або до римо-католицького храму в місті. Але ми збиралися разом самі, відправляли вечірню та разом молилися на вервиці молитвою Святого Розарію.

Сім’ї були настільки сильні, що могли передавати віру. Фактично, покликання я відчував уже змалечку, слухаючи радіо "Ватикан", яке транслювало Святі Літургії. До того ж до нас у село іноді підпільно приїздив священик. Ще тоді в мене виникло велике бажання служити Богові. 1968 року, коли я пішов до шостого класу, священики почали повертатися з тюрем, а Греко-Католицька Церква була легалізована. Відтоді почалося моє спілкування зі священиками, я вже прислуговував біля престолу. Дуже полюбив церковний спів, поволі втягувався й до церковного життя, був захоплений, багато читав духовної літератури… І всі ці духовні відкриття потім викликали в мені бажання цим ділитися. І я почав ділитися: разом із молоддю та дітьми ми створили в нашій церкві дитячий, молодіжний хор. Переживши всі юнацькі бурі, я поступово крокував до мети – і 1982 року у Словаччині став священиком, пробувши на батьківщині перші роки служіння.

Як Ви опинилися в Україні?

На початку 90-х років минулого століття нині покійний владика Йоан Семедій звернувся до Церкви в Словаччині по допомогу. Так на Різдво я приїхав на Закарпаття. Потім почав раз на місяць приїжджати допомагати греко-католицькій громаді як біритуаліст, тобто священик, який може провадити Службу Божу за двома обрядами – в латинському та візантійському, залежно від потреб спільнот.

Люди були такі відкриті, а я мав таке бажання служити на Закарпатті, що вже 1993 року переїхав до с.Усть-Чорна Тячівського району, де допомагав відновлювати греко-католицьку громаду. Та довелося залагоджувати конфлікти, бо всі греко-католицькі церкви за часів радянської влади були передані Православній Церкві (Московського Патріархату). Треба було йти на компроміс щодо спільного користування церков… Натомість у реальності складалося інакше: щоб не конфліктувати, ми починали будувати свої церкви. Так, за 17 років на Закарпатті ми побудували 32 церкви, а також будинок для людей похилого віку в Усть-Чорній, де постійно проживають 13 старших людей.

Чому Ви обрали для служіння Східну Україну?

Господь покликав мене сюди, обрав для мене це місце, а я просто відповів на Його голос, який почув у серці. Після 17 років служіння на Закарпатті Бог мені відкрив, щоб я служив тут і полюбив Схід України. Уже півтора роки я працюю в Мелітополі Запорізької області та є куратором всіх спільнот, які народжуються в цьому регіоні, і я дуже радий. Тішуся з того, що багато людей зацікавлені в цьому й мають бажання розвивати місцеву Церкву. Сподіваюся, що Господь здійснюватиме всі Свої обітниці через Церкву, яка тут народжується.

Отче Петре, що Ви вважаєте найголовнішим за 30 років свого священства?

Особисте навернення. Моє власне поєднання з Богом. Відкриття святих людей, які акумулюють Бога в собі. Найголовніше – наповнювати себе Богом, Його Словом, Його смислом. Є таке латинське прислів’я: Nemo dat quod non habet – не може дати той, хто не має. Отож для мене найголовніше – давати Бога, Який мене переповнює.

Щиро дякую за розмову та приділений час!

  

"КВ" в електронному форматі

Приклади випусків за 2011 р. - тут  files.mail.ru/8PPUP6

І півріччя 2012 р. - тут files.mail.ru/XVRWF6

При передрукуванні обов'язкове активне гіперпосилання на http://katolyckyj-visnyk.blogspot.com/